Кривой Рог новости
Порушений спокій героїв Кривого Рогу
11.09.2011 11:51 | Общество

Порушений спокій героїв Кривого Рогу

Всім криворіжцям, які обізнані з історією нашого міста, безумовно, знайоме ім’я Володимира Олександровича ДИШИНСЬКОГО. У званні лейтенанта Червоної Армії й Героя Радянського Союзу він загинув у боях за визволення Кривого Рогу. В лютому 1944 року Володимир Дишинський був похований в окремій могилі на цвинтарі біля сучасної шахти ім. Орджонікідзе, а в 60-ті роки його ім’ям було названо одну з центральних на той час вулиць Кривого Рогу. Пам’ять про героя була вшанована за всіма найсуворішими вимогами громадянської свідомості. Так мало би тривати довіку, якби не горезвісне «але»…

13-го червня 2010 року на шахті ім. Орджонікідзе сталася техногенна аварія, що отримала офіційну назву «просідання породи та рудної маси в результаті планового вибуху». У пащу величезного провалля потрапило все на площі у десятки гектарів. Трагічна доля не оминула й найбільший меморіальний цвинтар у північній частині міста, на якому був похований Володимир Дишинський.

Спокій мертвих був порушений, і після цього вже більше року будь-яка згадка їхніх імен супроводжується гірким присмаком несправедливості. Для людей, що живуть поблизу, в селищі Горького, Чапаєвці, Романівці, Базарному та на Жилкопі, меморіальний цвинтар — це уособлення багаторічної традиції. Тут імена Володимира Дишинського, Василя Симбірцева сприймаються близько до серця і завдяки цьому існує переконання, що перепоховання після аварії на шахті — справа нагальна. Але, вочевидь, інше бачення мають люди, які відповідальні за прийняття таких рішень в нашому місті.

У свідомих старожилів згаданих селищ виникає питання: можливо, така інертність із боку міських чиновників пояснюється звичайним незнанням? Бо коли стають відомими долі загиблих, обставини їхніх життів, тоді з’являється особисте ставлення, яке мусить допомагати швидше виконувати те, що мало би виконуватися негайно. Якщо справа лише у відсутності пам’яті, значить, треба її освіжити.

Історія меморіального цвинтаря на руднику ім. Леніна суто військова, відтак сумна і трагічна. До війни на цьому місці була невелика площа, невелика будівля рудничного клубу та пам’ятник Леніну (суттєво менший, ніж ті, до яких ми звикли). Клубна будівля була дореволюційною. На руднику відомого криворізького промисловця Сергія Колачевського її використовували для господарчих потреб.

23 жовтня 1943 року район рудника ім. Леніна був звільнений від німців. Незважаючи на те, що вся ця місцевість була ще прифронтовою смугою, 26 жовтня на площі біля пам’ятника Леніну був організований мітинг. На нього зібралися переважно мирні мешканці навколишніх гірницьких поселень. Погода того дня була похмурою, до звуків війни всі звикли, і тому ніхто не звернув уваги на ревіння моторів літака, аж доки вже було запізно.

Німці бомбили найближчий тил, можливо, дізнавшись, що в районі рудника Леніна знаходиться передовий склад боєприпасів. Навколо клубної площі справді стояли вантажівки зі снарядами, мінами та набоями. Тож, коли в це місце почали падати бомби, все довкола перетворилося на суцільне пекло.

Згадки про той день передаються вже через покоління. Але й без свідчень очевидців зрозуміло, що після бомбування картина на площі була жахливою. Бомби падали прямо у натовп, тому місце мітингу перетворилося на море крові та людських решток. Упізнавати їх не було змоги, тому зробили просто: вирили прямо на площі велику яму та згорнули в неї все, що залишилося від загиблих. Точну кількість жертв встановити не змогли. Але йдеться про 80–100 чоловік. Таким чином цей день війни призвів до утворення ще однієї братської могили на території Кривого Рогу.

Загалом таких могил залишилося багато після визволення міста. Але доля цієї відрізнялася від інших. Справа в тому, що фронт у жовтні 1943 року далеко не зрушив від рудника Леніна, і тому дуже скоро в цю ж яму на площі біля клубу стали ховати і бійців із передової. Більшість — у братську могилу, але декого ховали й окремо. Відтак за кілька місяців, а саме з жовтня 1943 по лютий 1944 року, це місце захоронення перетворилося на великий військовий цвинтар, куди ще під час бойових дій привозили ховати з почестями.

Горе з героями

Саме так тут був похований Герой Радянського Союзу Василь Симбірцев у січні 1944-го. А наприкінці лютого того ж року сюди привезли ховати Героя Радянського Союзу Володимира Дишинського.

Він загинув біля греблі КРЕСу вранці 22-го лютого. Ще добу там тривав бій, отже поховали його 23 або 24 дня останнього місяця зими 1944 року. До свого 21-го дня народження (1-го березня) Володимир Дишинський не дожив лише кількох днів…

Показово, що з усіх загиблих бійців спецзагону Шурупова саме Дишинського поховали на цвинтарі рудника ім. Леніна (інших ховали на місці бою, переважно в Робочому селищі). Це пояснювалося тим, що 20-річний захисник Вітчизни був одним із тих героїв, які були відзначені ще за життя найвищою нагородою. Володимир Дишинський свого першого «язика» взяв узимку 1942 року, перебуваючи в окопах Сталінграда. Наступний рік на фронті був зоряним часом його короткого життя. Вже восени 1943-го, після форсування 37-ю армією Дніпра, Дишинський став Героєм Радянського Союзу. Його бойовим товаришам здавалося, що Володимир був зачарованим, цілий рік він воював без жодного поранення. І коли зимового ранку 1944 року смерть наздогнала його, це стало шоком для всієї дивізії. Не дивно, що на його похоронах був і начальник розвідвідділу 92-ї гвардійської — гвардії майор Матвєєв.

Загалом на цьому меморіальному цвинтарі знаходилися дві братські та 34 індивідуальні могили, в яких, згідно з офіційними даними, було поховано 580 радянських воїнів та мирних жителів із кількох довколишніх гірницьких поселень.

Район цих поселень, до речі, має ще й інший зв’язок із долею Володимира Дишинського. Колись на Чапаєвці жила родина Алтухових, яка добре знала молодого хлопця, лейтенанта Дишинського, та й інших розвідників 92 гвардійської стрілецької дивізії (вони зупинялися у хатах місцевих жителів у ті чотири місяці, коли через цей район проходила лінія фронту). Алтухови під час війни жили у сусідніх Піжмурках — селищі, яке вже давно опинилося у зоні обвалення. Коли з нього відселяли людей, їм давали ділянки у Чапаєвці (назви хоч і різні, але це зовсім поряд). Саме з Піжмурок взвод Дишинського був викликаний до Шурупова у Веселі Терни, і саме у Піжмурки, до Алтухових, приїздила у 60-ті роки мама Володимира Дишинського — Наталія Дмитрівна.

Перед війною Дишинські жили в місті Алапаєвську, на Уралі, тому шлях до Кривого Рога їй був не близький. Однак Наталія Дмитрівна приїздила на могилу сина не раз. Відомо, що спочатку їй пропонували зупинятися у Веселих Тернах, звідки Володимир в складі спецзагону підполковника Шурупова вирушив у рейд до греблі КРЕСу. Та Наталія Дмитрівна сказала, що житиме під час своїх візитів у Алтухових — у людей, які знали її сина незадовго до його загибелі.

Коли мама Володимира Дишинського приїздила до Кривого Рогу, в нашому місті ще не було вулиці, названої ім’ям її сина. Це перейменування відбулося у 70-ті роки. До того багато років вулиця мала назву Полоцька, а ще раніше, до війни, вона носила ім’я Григорія Петровського — того самого, на честь якого 1926 року Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ.

На Чапаєвці ще й досі живуть люди, які пам’ятають високу, худорляву, похилого віку жінку, котра щороку приїздила з далекого Уралу та по кілька днів жила тут. Для всіх, хто її бачив, ставали ближчими і її горе, і доля самого Володимира Дишинського. І тому щороку, 9 травня, люди йшли на меморіальний цвинтар, до могил загиблих із відповідним настроєм. Та й ставилися до самих могил дуже уважно і дбайливо. Тут завжди було прибрано та доглянуто. І коли понад рік тому на шахті сталася аварія, для багатьох у свідомості обрушилася не тільки земля, а обрушився й фундамент, на якому трималися традиція і пам’ять.

…Цього року було перше 9 травня після аварії. Але до місця, де був цвинтар, все одно прийшли люди. Кидали квіти у провалля, хоча навіть у проваллі ці могили були сплюндровані — через кілька днів після просідання породи тут бачили мародерів, які шукали в землі ордени та медалі часів війни. Охоронялося це місце тільки в перші дні після лиха, а зараз там навіть огорожі немає.

Достеменно відомо, що рештки Героїв Радянського Союзу Василя Симбірцева та Володимира Дишинського були врятовані працівниками МНС. Нині вони зберігаються в одному з міських військкоматів. Утім за рік, що минув, перепоховання героїв так і не відбулося. І про жодні плани зробити його, визначивши конкретну дату, місцева влада публічно так і не заявила.

"Вестник Кривбасса"  Левко Левченко

Добавить коментарий
Войти через:
Логин
Пароль
Забыли пароль? | Регистрация