Кривой Рог новости
Євген Маланюк - від бійця до поета
15.10.2011 19:17 | Общество

Євген Маланюк - від бійця до поета

Ім’я Євгена Маланюка було внесено контррозвідкою «СМЕРШ» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, які підлягали фізичному знищенню. І сталося це вже після того, як, за словами самого Маланюка, він «змінив стилет на стилос», зброю вояка на перо поета. Яким же мав бути цей стилос, щоб заслужити такої «шани»?

Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого 1897 року в маленькому містечку Новоархангельськ, що довго було кордоном князівської Русі й половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої. Батько поета, Филимон Васильович, не маючи за плечима ні університету, ні навіть гімназії, завдяки природному розумові та самоосвіті вибився у перший шерег місцевої інтелігенції. Мати походила зі збіднілої дворянської сім’ї колишніх сербських Осадчих.

Майбутній письменник завжди мріяв здобути інженерну професію, тому після закінчення семирічки він поїхав вступати до Петербурзького політехнічного інституту. Незважаючи на те, що сам Євген Маланюк був родом з провінції, його знання допомогли вступити до інституту. Одначе почалася Перша світова війна…

Доля складалась так, що 1 січня 1916 року Євген закінчив Київську військову школу, після чого потрапив у запасний піхотний полк. Пізніше прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Однак склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли в результаті жорстоких боїв і тифу із сотень залишалося 5–10 бійців, а полки нараховували 50–60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли 35-тисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі й перейти польський кордон.

Певний час Євген Маланюк перебував у таборах інтернованих, які були розкидані по всій території Польщі, де письменник переживав, осмислював злети і падіння УНР. Але і після цього доля не зжалилася над письменником — йому довелося ще три роки провести у таборах. Якраз у цей час Маланюк усвідомлює, що необхідно змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Саме так і народився Маланюк-поет. Його вірші, культурологічні, публіцистичні, літературознавчі статті майже кожного дня друкуються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка».

Восени 1923 року Є. Маланюк від’їжджає до Чехословаччини, щоб навчатися там в Українській Господарській Академії на гідротехнічному відділі інженерного факультету. У Подєбрадах, 1924 року, поет випускає збірку віршів «Стилет і Стилос». Через рік Маланюк в Гамбурзі випустить ще одну книгу поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві).

У 1929 році Євген Маланюк закінчив своє навчання в академії і виїхав до Варшави для подальшого пошуку роботи. Тут він влаштовується працювати в міський магістрат і працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х років позначено особливою активністю літературного процесу у письменника.

Через суперечності в колах українських емігрантів Євген Маланюк залишає журнал, але не припиняє активну літературну діяльність. У тридцятих роках ще тісніші стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його «Вісником». У періодичних виданнях, збірниках з’являються рецензії, статті, переклади українського письменника. Маланюк бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культурологічного характеру.

Війна і окупація Польщі примусили Євгена Маланюка шукати роботу. Певний час він працював в українській гімназії у Варшаві, підробляв на випадкових роботах, а іноді доводилося перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а отже знову збиратися в дорогу. Але через деякий час залишатися в Чехії було небезпечно. За Маланюком полювали агенти радянської розвідки, й від відвертої розправи його рятувало лише відоме в творчих емігрантських колах прізвище.

В 1945 році Євген Маланюк був змушений залишити дім, сім’ю й податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже у Німеччині. І знову майже чотири довгих роки життя у таборах. У таборових школах міста Регенсбурга Євген Филимонович вчителював. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава.

Поет бере участь у створенні письменницької організації СТІНА (Художній український рух), що протягом 1945–1949 років працювала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. На кінець сорокових люди все частіше покидали табори: дехто від’їжджав до Латинської Америки, дехто в Австралію, проте більшість прагнула потрапити до США. В 1949 році відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше повезло влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. Його перо не знало відпочинку.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Книги поезій та прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори перекладалися багатьма мовами: німецькою, чеською, російською, польською, французькою, англійською. До останнього часу ім’я Євгена Филимоновича Маланюка було невідомим лише в Україні. Але крига скресла. І тепер будь-хто і в Україні має можливість переконатися, що Євген Маланюк був чесним і безкомпромісним і на полі бою, й на творчій ниві. Незайве згадати, що визнаний поет сучасності Павло Тичина так відповів на Маланюків закид про те, що його кларнету «пофарбована дудка осталась»: «Він єдиний мене зрозумів. Він єдиний сказав мені правду. Так воно й сталося. Від кларнета мого — пофарбована дудка осталась. Всі мені кадили. А він єдиний сказав мені правду…»

"Вестник Кривбасса" Олег Скрепка

Добавить коментарий
Войти через:
Логин
Пароль
Забыли пароль? | Регистрация