Кривой Рог новости
Присвячується пам'яті Сергія КОЛАЧЕВСЬКОГО
19.11.2011 18:36 | Общество

Присвячується пам'яті Сергія КОЛАЧЕВСЬКОГО

Для криворіжців він мав би бути фігурою не менш знаковою, ніж шанований у нас Олександр ПОЛЬ. Але порівняно з ним є зовсім «нерозкрученим». Аби бодай трохи виправити цю несправедливість, хочу розказати про відомого в минулому криворізького промисловця — Сергія КОЛАЧЕВСЬКОГО.

Сергій Миколайович Колачевський народився у селі Федорівка сучасного Олександрійського району Кіровоградської області. Незважаючи на географічну близькість до Кривого Рогу, доля добре покидала його, доки остаточно звела з нашим містом.

Отже, спочатку було дитинство у Федорівці, потім — Кременчуцька гімназія, зрештою Київський університет, в якому Сергій Миколайович вивчився на лікаря. Після закінчення навчання Колачевський повернувся до Кременчука, де організував хірургічне відділення і зміг підняти рівень медицини на якісно новий рівень. Паралельно він працював над докторською дисертацією.

Був і на війні — у складі Червоного Хреста допомагав болгарам боротися проти турок на Балканах у 1876-79 роках. Після цього переїхав в Одесу, де, окрім звичної лікарської роботи, займався культурною діяльністю, брав участь у отриманні дозволу на відкриття в місті художнього училища і на видавництво газети. Знав 4 мови.

У 1882–83 роках при невідомих нині обставинах зійшовся зі своєю майбутньою дружиною Євгенією. У Євгенії була тітка-поміщиця Зайцева, яка виділила їм 400 десятин землі… так, у Кривому Розі. Власне, тоді це був зовсім не Кривий Ріг у його сучасному розумінні, а порожні поля між його старою частиною і селом Веселі Терни. Спочатку родина без особливої цікавості віддавала ті землі в оренду пастухам. Але з часом, зважаючи на відкриття у Кривбасі все нових і нових родовищ, Колачевський вирішив дослідити свою ділянку. І перші ж дослідження показали наявність багатих запасів руди.

У скромного лікаря не було і близько коштів, потрібних для відкриття рудника, тому він змушений був ризикнути і взяти велику позику у німецькому банку. Підготовка місця розпочалася у 1891 році, а вже в 1893 тут стали видобувати руду.
Успішний у своїх попередніх видах діяльності, Колачевський не прогадав і тут. Він створив робітникам комфортні умови для життя і роботи, давав більшу платню, ніж інші (проте пропорційну до результатів роботи), вводив у виробництво найновіші на той час технології. За згадками старожилів, був людиною справедливою і набожною, забороняв працювати в неділю і свята.

Задоволені робітники селилися тут назавжди, приїжджали нові. Про самого Колачевського заговорили не лише в найближчих до Кривого Рогу містах, але й в Одесі, в Києві та Петербурзі. І знали його не тільки як успішного промисловця, але й як благодійника. Ще за життя він робив великі пожертви на дитячі будинки, лікарні і школи.

Сьогодні важко сказати напевно, але вважається, що умовний центр старого рудника Колачевського збігався з адміністративними забудовами сучасної шахти ім. Орджонікідзе. Не маючи плану дореволюційного рудника, важко сказати, наскільки точно розширилися кар’єри навколо шахти, та можна припустити, що в рази, а то і десятки разів. Якщо відштовхуватися від розповідей мого діда, деякі селищні споруди стояли за якусь сотню метрів від сучасної шахти — мова про їдальню на тисячу місць, яка могла трансформуватися в театр, пекарню, баню, школу. Трохи далі знаходилися водокачка, кінний двір і лікарня. Місце усіх цих забудов, окрім водокачки, уже поглинуті проваллям. Нічого з переліченого не збереглося.

Не збереглися і житлові будинки, які розташовувалися на північ і захід від рудника. То були двоквартирні будинки для постійних робітників і бараки для тимчасових. За згадками, більшість будівель була знесена у 50-60 роки ХХ століття, останні бараки — у 80 роках, ще довше простояли будівлі кінного двору і електростанції. Селище Колачевського мало збігалося по займаній території з сучасними селищами ім. Горького, Романівкою і Чапаєвим, які будувалися вже в 30-ті роки.

Окремо потрібно виділити розкішний двоповерховий маєток господаря і парк при ньому, про красу якого ходили легенди — усе це могло б стати з часом неабиякими цікавинками для туристів, якби ми хоч трохи вміли шанувати надбання попередників.

Колачевський першим у Кривбасі використав для гірничих потреб паровоз. Подвійна залізнична лінія вела від селища до станції Терни і далі на П’ятихатки. У 50-ті роки минулого століття її розібрали — залишилися тільки насипи і величезні колони з-під мосту в балці, які добре відомі в Кривому Розі під назвою Червоний Міст.

Великій частині ідей та прагнень Сергія Миколайовича не судилося втілитися в життя через його хвороби й смерть у Петербурзі в 1911 році. Він заповідав, щоб його поховали в Кривому Розі, і, напевно, дарма. На його поховання зійшлося близько семи тисяч чоловік. По собі промисловець, який не міг мати дітей, залишив 20 млн. карбованців, а всі його статки складали 30 млн. — це 14 млн. доларів на ті часи (а в наші дні, з урахуванням інфляції, це було б близько мільярда). Для порівняння, Альфред Нобель на розвиток науки й культури в своєму заповіті передав утричі менше коштів.
Увесь цей спадок мав бути спрямований на благодійність — рудник переходив земству, гроші розподілялися різними частинами його робітникам, у благодійні організації, на будівництво церкви і будинків для пристарілих. Також на них мали б збудувати училище (за різними даними — сільськогосподарське або гірниче) імені Сергія та Євгенії Колачевських. Отже, фактично він залишив весь свій статок громаді Кривому Рогу.

На жаль, не всі погодилися з такою пожертвою — племінник і родичі дружини намагалися відсудити спадок аж до 1916 року. А вже через рік прийшла червона влада зі своєю кривавою колективізацією і розкуркуленням, тож усе це втратило сенс. Маєток був зруйнований у 80-х роках, а парк — покинутий.

Між сучасним селищем Чапаєвим та шахтою Орджонікідзе над самим обвалом лежить забуте кладовище, започатковане в кінці ХІХ століття. Поховання тут були ще в часи другої світової, а зараз воно геть занедбане і покинуте. Раніше про нього нагадували металеві хрести і огорожі, з часом вирвані вандалами, зараз у бур’янах ще можна надибати гранітні дореволюційні надгробки. Частина кладовища осунулася, вивернувши назовні уламки трун та людські кістки.

Як не згадати про розташовані трошки південніше братські могили, де, зрештою, так і не знайшло спокою близько 600 визволителів, знівечені могили яких просіли у провалля. Перед ними, мертвими, якось особливо соромно — вони вже ніяк не можуть за себе постояти, тільки якщо їхні душі все ж усвідомлюють, їм має бути прикро і незрозуміло — за що з ними так?

На старому кладовищі були поховані і Колачевський з дружиною. Їх могили вважаються навіки загубленими — тодішній владі такі герої не були потрібні. З урахуванням того, що частина кладовища просіла, уже не можна напевно сказати, чи останки видатної людини провалилися в нікуди, чи ще лежать під самою поверхнею землі, яку він так хотів зробити щасливою і квітучою.

"Вестник Кривбасса"  Сергій Оньков

Добавить коментарий
Войти через:
Логин
Пароль
Забыли пароль? | Регистрация