Кривой Рог новости
Незагоєні рани з Бухенвальду
19.11.2011 18:39 | Общество

Незагоєні рани з Бухенвальду

У німецькому місті Ваймар у маленькій скромній квартирі на узбіччі Гьоте-парку живе звичайний, нічим особливо не примітний дідусь. Він тут — останній в’язень фашистського концтабору Бухенвальд.

Оттомару Ротманну в грудні виповниться 90, він скаржиться на забудькуватість і навряд чи згадає, що дивився по телевізору вчора. Але Бухенвальд залишився в його пам’яті на все життя в найменших подробицях. Це, як він каже, сидить десь глибоко, це стало частиною його самого. Пройшло вже майже 70 років, а пан Ротманн і досі пам’ятає кожен момент, кожне обличчя, які ніби вросли в його єство. І навіть якщо хотів би — забути таке не в змозі.

Вже багато було сказано про страхіття Бухенвальду: про голод, катування, масові розстріли, медичні експерименти над в’язнями, про неймовірно тяжку роботу, єдиною метою якої була смерть. Про те, що на відміну від Освенціму, який вважався місцем смертників, Бухенвальд називався робочим табором, гаслом якого, однак, було «Знищення через роботу» (Vernichtung durch die Arbeit). Багато було сказано і про нелюдську жорстокість наглядачів, комендантів. Коли переглядала їхні фотографії, то в голові моїй ніяк не вкладалося, як ці усміхнені молоді хлопці могли так безсердечно знущатися над людьми. Мені взагалі здається, що істота, здатна на це, не може виглядати як звичайна людина, говорити людською мовою, любити музику та заводити родину. А вони ж виглядали, говорили, а по вихідних з дружинами та дітьми гуляли зоопарком, що був побудований просто біля паркану з колючого дроту, за яким починалося пекло.

Не хотілося ще раз ворушити ці спогади, тому ми поговорили з паном Ротманном про те, що ж таки допомогло йому вижити в таких умовах, коли людську гідність намагалися придушити всіма можливими засобами, коли здавалося, що немає вже на що сподіватися. Виявилося, що формула виживання була простою: залишатися людиною попри все, не зважаючи на походження, віру, партійність. Адже у таборі були ув’язнені люди більш як тридцяти національностей, з різними політичними та релігійними переконаннями.

— Коли мене запитують про те, як комуністи та християни могли разом працювати за колючим дротом, — каже пан Ротманн, — то я відповідаю: якщо в мене одного була цигарка, то я не курив її сам, я ділився з іншими товаришами, не запитуючи, вірять вони в бога чи в Карла Маркса. Це було все одно, їм було так само погано, як і мені.

Оттомар згадує, що серед його товаришів було чимало українців. Один із них — Степан Пальчак з Кам’янець-Подільського — особливо запав йому в серце. У свої вісім років Штопка, як вони його називали, вже непогано говорив німецькою. Пан Ротманн пригадує, як спритний хлопчисько хапався за роботу лише тоді, коли з’являвся хтось із наглядачів. Маленького Штопку оберігали всі жителі бараку, але перед самим звільненням він у метушні зник з поля зору. Оттомар припускає, що під час так званої «чистки» табору Степана з багатьма іншими в’язнями відправили в Освенцім, де на них уже чекали газові камери. Він так і не дізнався, що сталося з його маленьким другом. Чи врятувався Штопка і зараз, можливо, живе десь у сусідньому місті? Чи життя цього хлопчика закінчилося у неповні вісім років, так і не почавшись? Цього він, напевно, вже ніколи не дізнається.

Оттомар Ротманн каже, що в нього і досі стільки почуттів, які просто неможливо передати словами — щоб зрозуміти в повній мірі, потрібно це пережити. Але краще це не переживати, краще не знати, як воно.

Як найбільше потрясіння під час перебування в Бухенвальді пан Ротманн згадує дітей. Так, Штопка не був винятком, окрім нього в таборі були ще сотні інших дітей. Побачивши одного разу їх на апелі, Оттомар не міг одразу повірити, що це полонені, такі ж в’язні, як і він сам. Але всі непокоїлися про дітей, намагалися допомагати, наскільки це було можливо в таких суворих умовах. Оскільки пан Ротманн був писарем карантинного бараку, він таємно приносив їм олівці та папір для малювання. Лише завдяки підтримці та піклуванню з боку дорослих, багатьох дітей вдалося врятувати.

Окрім взаємодопомоги та дружби було ще мистецтво, яке підтримувало життя у цих страшних бараках. Сьогодні у меморіалі Бухенвальду є виставка творчих робіт в’язнів. Так сталося, що саме ця виставка знаходиться у тодішньому приміщенні дезинфекційної. Цей разючий контраст. надзвичайно зворушливі малюки, багато з яких сповнені надії та світла. І тут ти розумієш: де і за яких обставин все це було створено. Почуття змішані, неоднозначні: з одного боку, чесні, неймовірно душевні картини, а з іншого — стоки для води на підлозі. Ця брудна вода ніби уносить із собою все світле і чисте, що вкладено в обривки цих папірців, і відкриває очі на страждання, які за цим приховані.

В одному бараку з Оттомаром Ротманном був оперний співак з Віденської Скали — Карл Нойман. Пан Ротманн дуже добре запам’ятав Різдво 1943-го року. Вони з товаришами попросили Карла заспівати. Спочатку він відмовлявся, казав, що просто не зможе, а потім, почавши співати, раптово впав на коліна і заплакав. У тому співі Оттомар почув відчай, але водночас і надію, і бажання свободи.

Коли я була у Бухенвальді, то перше, що я побачила була… порожнеча. Очікувала чогось страшного, а виявилося, що там майже нічого не лишилося — пустир і кілька будівель, що вціліли під час бомбардування. Але й цього достатньо, аби відчути, що ти знаходишся на тому самому місці, де в пекельних муках страждали та помирали ні в чому не винні люди. У завиванні вітру мені чулися стогін і плач, фантазія домальовувала десь вдалині постаті знесилених людей в смугастих піжамах, здавалося, що ось-ось пролунає стукіт важких чобіт і суворий голос запитає, що я тут роблю, що мені потрібно?

У Бухенвальді особливе враження на мене справив старенький дідусь в інвалідному візку, що сидів біля головних воріт і плакав… Для тих небагатьох, що лишилися в живих, це місце особливе, вони повертаються сюди знову і знову.

У квітні особлива дата для зустрічі — день визволення табору. У цей день Оттомар Ротманн, як уже багато років, прийде до цих воріт, щоби вшанувати пам’ять загиблих товаришів та сказати новим поколінням про те, що заради справедливого та гуманного майбутнього в жодному разі не можна забувати минулого. Хочеться побажати цій людині, яка пережила стільки горя, але все одно не розучилася жартувати та щиро усміхатися, здоров’я та ще довгих років спокійного та щасливого життя.

"Вестник Кривбасса"  Анастасія Дмітрієва

Добавить коментарий
Войти через:
Логин
Пароль
Забыли пароль? | Регистрация