Кривой Рог новости
Учнівська стінгазета до Дня Перемоги
14.05.2012 12:12 | Общество

Учнівська стінгазета до Дня Перемоги

Всі ми навчалися у школі, і майже кожен бодай раз у житті брав участь у створенні стінгазети. Ця традиція живе ще з радянських часів, коли їх робили з нагоди Дня Конституції, Дня міжнародної солідарності трудящих та до інших важливих свят чи знаменних дат. Нині таких нагод теж не бракує, от і штампуються стінгазети в наказовому порядку. За великим рахунком, вони нікому не потрібні — ні учням, яких змусили щось писати і малювати, ні вчителям, яким поставили завдання повісити до такої-то дати тематично наповнений ватман, ні керівництву школи і тим більше району, міста чи країни. Але ж дива бувають! Буває, що серед 30 з гаком душ одного з десятків класів котроїсь із тисяч шкіл знаходиться людина, якій не байдуже, як усім іншим. Про одне таке диво — ця історія.

Стінгазета 9-В класу, присвячена річниці Дня перемоги

Слово редактора (класний керівник 9-В класу Сидоренко І. С.)

9 травня… Свято зі сльозами на очах… Брязкіт медалей на лацканах старих піджаків… «Этот день Победы…», «Синий платочек», «Катюша»… Палиці й милиці в руках, які знали холод сталі, опіки гарячої крові і рятівну шорсткість бинтів…

Ми знаємо багато історій ветеранів, ми слухаємо їх, ми шануємо їх. Ми пам’ятаємо.

Але сьогодні розкажемо історію людини, яка пройшла всю війну, не зробивши жодного пострілу. Людини, яка була на передовій і дивилася в обличчя смерті. Більше того — сміялася їй в обличчя.

З усмішкою на устах ця людина зустрілася зі смертю на останньому побаченні. Майже на полі бою…

Історія пожовклої листівки (учень 9-В класу Василенко Ігор)

Коли я був малий, мене часто дражнили клоуном. А дідо навчав: «А ти їм кажи так: оце я чув, що цирк уже поїхав, а ти чого лишився?» — і хитро всміхався у свої розкішні рокосовські вуса.
Насправді, він був мені прадідом, але чомусь так склалося, що я називав його саме так — дідо, просто дідо, хоча його звали Василь. А його вуса рокосовськими називала мама. Коли я ще малим спитав у діда, що значить «рокосовські», він сховав усмішку і сказав: «Не «рокосовські», а «ракосовські». Вони ж круті, як клешні у рака, а густі, як пір’я у сови. Не будеш спать, прилетять і будуть тебе лоскотати!» Я після того перестав діда на ніч цілувати, боявся. А потім знайшов в енциклопедії, що був такий маршал Костянтин Рокоссовський. Але він був без вусів, мама, напевно, сплутала його з іншим маршалом, Семеном Будьонним. А дідо підіграв чомусь, так воно і прижилося.

Дідо взагалі жити не міг без жартів. Ти йому слово — він тобі три, два з яких — жарт. Біжиш до нього у сльозах, щоб пожалів, а він давай жартами зуби заговорювати. Навіть коли я шкоду робив, він мене жартами сварив! Не те, що мама і тато…

А клоуном мене дражнили, тому що дідо був клоуном. Щонайсправжнісіньким! Він працював у цирку майже до останніх днів життя. А клоуном був до останньої хвилини. Справжнім живим добрим клоуном.

Мій дідо був той іще дивак. Щороку на 9 травня він брав відгул, купляв квиток на потяг і їхав. Поки був іще молодший, їздив сам, а останні роки з ним мандрував я.

Вперше він мене заскочив зненацька. Ми прибули до одного з обласних центрів рано вранці. У двері гупнули, почувся вигук провідниці і приглушений голос дідо, але я вже прокинувся. Я продер очі й намагався зі своєї верхньої полиці роздивитися краєвиди за вікном. Із яскравого ранкового світла виринали побілені будиночки, городики, де поралися якісь люди. Дехто з них зупинявся і дивився на наш потяг, ставлячи руку козирком.

— Ото ще мені, трудяги! А руки — вони для розваги!. — впівголоса сказав дідо. Він рвучко розкрив вікно в купе, висунувся майже до пояса і замахав руками. Його сиві патли розліталися, як крила чудернацького старого птаха, а дивний барвистий клоунський костюм підкреслював сивину.

Я помітив, що люди, побачивши дідо, розпливалися в усмішці і махали руками. Махали довго, наче маленькі діти. Один аж підстрибував, спираючись на лопату… З вікна дуло, я думав про те, що ні мама, ні тато ніколи б не дозволили лежати перед розчахнутим вікном вагона…

І коли дідо повернувся нарешті до мене, я мало з полиці не гепнувся: на ньому був ніс! Клоунський червоний поролоновий ніс! Разом із сивими рокосовськими вусами це було круто! Та де там — мегабомбезно! І я зрозумів, що це буде пригода.

— Ну, підйом вже, годі спати! Нумо кульки надувати! — і дідо простягнув мені три різнокольорові резинові кульки. Мама простягнула б зубну щітку, однозначно. Відчуйте різницю!
Коли ми вийшли з потяга з різнокольоровими хмарками кульок у кожній руці, нам усміхалися всі навколо. Одну кульку дідо подарував провідниці, ще одну насупленому таксисту, який зрештою і підвіз нас «запростотак» до центральної вулиці міста, де мав початися парад Перемоги. Це був широчезний проспект, обабіч стояли прикрашені стрічечками стовпи, висіли вітальні транспаранти… Пахло пиріжками і святом.

Ми з дідом просто стояли і чекали. Ну, майже просто, бо він ніколи не міг просто стояти. Він усміхався перехожим, яких ставало все більше, сипав жартами, роздавав кульки і діставав із бездонних кишень все нові й нові, які ми з ним надували.

Непомітно для мене на проспекті вишикувалася колона сивочолих ветеранів. Усі — з тюльпанами в руках і якимись нерішучими усмішками. І коли в мегафон оголосили команду «Колона, руш!», дідо раптом рушив напереріз і пішов назустріч людському потоку. Я подався за ним, так ми і йшли. Роздавали кульки і дарували усмішки.

Колона ветеранів непомітно закінчилася, як і кульки в наших руках, і ми зійшли на тротуар. Я подивився на дідо — він і сам здувся, як кулька. Мені навіть на мить здалося, що він от-от упаде. Я вхопив його під руку, а дідо глянув на мене так хитро, каже: «Шо, злякався? Спокійно, цуцику, прорвемося!» І я зрозумів, що все добре.

Ми поверталися додому так само потягом, і я все підшукував слова, щоб розпитати дідо, кого він шукав у натовпі. В тому, що він таки когось шукав, сумніву не було. Як і в тому, що так і не знайшов. Червоний клоунський ніс лежав на відкидному столику і ніби дражнився. Дідо сидів, дивився у вікно і ховав таємницю у рокосовських вусах.

Наступного року ми поїхали в інший обласний центр, потім іще в інший. Я вже рознюхав, що дідо шукав не чоловіка, а жінку. І краєм ока навіть бачив пожовклу поштову картку, мабуть, іще часів війни.

Я підступався до цієї теми не раз, але до пуття так нічого і не вивідав. Дідо мовчав, як партизан. А точніше, як справдешній клоун. Сказав лише, що ненавидить війну і смерть, що ніколи не в кого не стріляв, навіть із водного пістолета. І що під час війни працював у мобільному цирку. «Я був такий гладкий кабан, і завжди грав головну роль — жирної фашистської свині. Мене заколювали стільки разів, що смерть уже і з ліку збилася. Тож я вас усіх переживу», — казав дідо. І додавав: «Якщо мозок не всохне. Ти ж цього не допустиш?» — і ми разом сідали розгадувати кросворди.

Минулого року дідо дуже хворів. Роки, як фашисти, брали те, що їм насправді ніколи не належало. Починаючи з нового року і до травня він страшенно змарнів і ослаб, але продовжував ходити на роботу. А на 9 травня намилився у Дніпропетровськ. «Всю Українуздобув, а в Дніпрі ще й разу не був!» — каламбурив дідо, але в рокосовських вусах ховалася інша усмішка, якась розгублена і відчайна, як у тих ветеранів у колонах.

Дідо спитав: «Поїдеш зі мною?» — і я зрозумів, наскільки йому насправді важко. Тато з мамою перезирнулися – це вперше дідо майже попросив про щось. — «Може, давай я поїду з тобою?» — обережно запропонував тато. — «Сиди вдома, Грицю, сторожи спідницю!» — тільки й кинув дідо, а я радо закивав головою.

…Колона сунула проспектом, а дідо з червоним клоунським носом, у фірмовому барвистому прикиді, з рокосовськими вусами рухався назустріч їй. Я зрозумів, що він іде назустріч одній людині, бо дідо раптом перестав роздавати кульки і невідривно дивився на бабусю, що наближалася.

Вони зупинилися за крок одне від одного. Просто стояли і дивилися очі в очі. Потім дідо наче прокинувся, потягся до нагрудної кишені й витяг звідти пожовклу листівку. «Здрастуй, Ксеню!» — мовив він, і я почув це незважаючи на те, що з усіх динаміків лунала «Катюша».

«Здрастуй, Василю!» — ще тихіше відповіла вона. — «Нарешті дочеклася…»

Він стягнув свій кумедний червоний клоунський ніс, сховав картку назад у кишеню, а усмішку у вуса, взяв жінку за руку і пішов разом із нею, зовсім забувши про мене.
А коли вони присіли на лавочку, дідо відкинувся на спинку, закрив очі йсказав: «Просто ждати вміла ти, як ніхто не вмів». І усміхнувся.

Так його і забрала швидка, з тією усмішкою його і поховали. Бабуся Ксеняприїхала на похорон і потім розповіла нам історію їхнього знайомства.

Був лютий 1944-го, фашисти затято опиралися, радянські війська завзято наступали на наше місто. Перекладачка Ксеня, яка пройшла аж до Сталінграда і назад, до рідного Хуста, випадково познайомилася з клоуном мобільного цирку Василем. Дотепний хлопець вразив тим, що безперервно жартував і говорив українською з усіма, навіть на арені. Їхнє побачення тривало якихось хвилин 15. На прощання Ксеня витягла з сумки листівку і нашвидкуруч переклала українською кілька рядків неймовірно популярного тоді вірша Костянтина Симонова «Жди меня, и я вернусь». І підписала: «Перекладачка Ксеня — клоуну Василю».

Німців вибили з міста, потім і з України, тоді звільнили Європу. Але доля наче насміхалася. Ксеню носило по всьому Радянському Союзу, від крайньої Півночі до казахських степів. Вийшла заміж, народила дітей, а серце все одно тягло поближче до Кривого Рогу. Але в саме місто так і не доїхала, оселилася в Дніпрі. Щороку ходила на парад, сподіваючись побачити Василя, хоч і боялася, що не впізнає його, а він її. У «Жди мене» писала, просила онуків, щоб вони в інтернеті пошукали, але все марно. І от, більш як через 60 років після зустрічі, доля усміхнулася в сиві будьоннівсько-рокосовські дідові вуса. Шкода, що так пізно.

За кілька тижнів нам подзвонили і сказали, що померла і бабуся Ксеня. Від них із дідом залишилася тільки ілюстрована листівка польової пошти, на якій квапливим почерком написано кілька строф. Картка стала нашою сімейною реліквією, а вірш я знаю напам’ять.

Жди мене, я повернусь,
Тільки ти чекай.
Пройде дощ і землетрус,
І настане май.
Спека випалить ріллю
запорошить сніг, —
знай, що я тебе люблю,
жди і вір мені.
Жди, коли листи здаля
довго не ідуть.
Жди, коли візьме земля
тих, кого не ждуть.
Інші забувають хай,
п'ють за упокій —
ти надійся і чекай,
і на гріх не пий.
Як я вижив в пеклі тім,
не збагнути їм,
просто ждати вміла ти
як ніхто не вмів.

І знаєте що, я теж стану клоуном. Без бре.

Ольга Хвостова.  "Вестник Кривбасса".

Источник: http://krivbass.in.ua
Добавить коментарий
Войти через:
Логин
Пароль
Забыли пароль? | Регистрация