Казка про Життя або Полюби Смерть свою
Тільки з чого ж його розпочати, коли відповідей тих принаймні сотні, якщо не тисячі.
- Життя завжди було першим, - наважилась нарешті промовити людина, – то вже потім була... вона, - і, тицьнувши пальцем у сторону Смерті, вже сміливіше продовжувала: - Бо ніщо не може вмерти, якщо воно раніше не жило. А тому, можливо, і буття чи існування «чогось» теж є Життям. Та це – для усього Всесвіту. А у нас тут, на Землі, визначенням Життя опікуються мудреці, вчені, філософи. Один з них твердив світові: « Життя – то форма існування білкових тіл». І – крапка. І – нічого більше. Та як тоді бути з білком курячого яйця? Це теж Життя? Як називати форми існування небілкових, але без сумніву живих субстанцій?
- Однак, окрім тих «вчених» з їхніми аж надто розумними висновками на Землі мають бути й інші люди. Віруючі, наприклад. Різні там письменники. Що вони думають і що говорять про Життя? – запитав невдоволено Творець.
- А що ? Усяке-різне торочать. Та Ти ж пам’ятаєш, Отче, що Життя Землі подарував сотні мільйонів років тому. Я ж – тільки людина, і говорити тут можу лише за людське Життя. А йому, як визначили ті ж таки вчені, усього-навсього кілька десятків тисяч років. Отже людина, цей, Отче, Твій останній витвір, наймолодше за віком живе створіння. Але зізнаюсь, говорити про одне тільки життя людини, ігноруючи її смерть, неможливо. Бо усі людські тисячоліття Життя і Смерть по Твоїй, Боже, милості, крокували завжди поруч. Так, Твоя правда, є у нас на Землі у всіх народів, якими б мовами вони не говорили, ще одна, не менш цікава категорія людей. Була вона в усі часи, починаючи з тих далеких тисячоліть, коли створені Тобою люди більше скидались на мавп. Але вже тоді вони залишали сліди своїх роздумів про Життя і Смерть то на стінах печер, то на згортках папірусів, то у витворах своїх працьовитих рук – величних пірамідах посеред піщаних пустель Африки або чудових, але вже мертвих міст в джунглях Америки. А ще - існували письменники. Їхні творіння – книги. Завдячуючи саме тим книгам, сучасники мають можливість зазирнути у далеке минуле. Для початку – хоча б десь на сім-десять тисяч літ назад. Дозволь, Отче, скористатись однією з таких книг. Нехай і Життя , і Смерть дізнаються, що думали про них ще у ті незапам’ятні часи.
- А й справді – цікаво! Дозволь йому, Отче, нехай розповідає, – з надією в очах підвели свої голови Життя і Смерть. На знак згоди Всевишній махнув рукою і засяяв ще яскравішим світлом. Людина відвела очі і продовжила:
- Люди й тоді боялись смерті і не хотіли вмирати. А щоб хоч якось полегшити перехід у небуття, вигадали ... свою Тінь. Згідно з тодішніми поглядами людська істота складалась з тіла, Твоєї, Боже, іскри і тіні, або Ка. І ота Ка нібито з’єднувала тіло з божою іскрою. Коли людина вмирала, її тінь і іскра нібито відділялись від тіла. Якби людина жила безгрішно, її іскра божа разом з тілом негайно йшли б до богів для вічного життя. Але кожна людина - то, як усім відомо, гріховний плід. Вона грішить впродовж усього життя, забруднює себе в цьому світі, а тому її тінь повинна очищатись. Іноді те очищення триває впродовж багатьох тисячоліть. Очищається ж тінь Ка тим, що незримою блукає серед живих... Вона в усьому схожа на людину, а тільки начебто зіткана з надзвичайно тонкого туману. У тіні є своя голова, руки, тулуб. Вона може ходити, говорити, кидати чи підіймати предмети, одягатись, як людина і навіть, особливо декілька перших після смерті століть, повинна час від часу чим-небудь підкріплятись. А в подальшому для неї достатньо вже одного вигляду їств. Але головну свою силу тінь нібито черпає з тіла, що лишається після неї на землі. Оті древні вчення пояснювали також необхідність муміфікації померлого. Якщо кинути тіло в могилу, стверджували вони, то воно швидко псується і тінь змушена кормитись прахом та гниллю. Коли тіло спалювали, то у тіні для їжі залишався тільки попіл. Якщо ж зробити з нього мумію, тобто забальзамувати на тисячу років, тінь Ка залишиться завжди здоровою, сильною і буде проводити час свого очищення приємно і спокійно. Якщо в тілі померлого залишаються внутрішності, тінь Ка потребує стільки ж їжі, скільки й людина. А якщо їжі не вистачає, тінь кидається на живих і висмоктує з них кров. Якщо ж з трупа викинути внутрішності, то тінь обходиться майже без їжі. Її власного, набальзамованого і наповненого пахощами з трав тіла вистачає на мільйони років. Багато тіней, навіть пройшовши очищення і шлях покаяння, не можуть увійти в країну вічного щастя, бо не знають відповідних молитов. І тоді померлому клали в домовину « Книгу мертвих». У ті далекі часи люди вірили, що подібні похоронні обряди дають тіні силу, охороняють її від незручностей і смутку за землею, допомагають їй увійти в спілкування з богами і рятують живих від шкоди, яку могли б спричинити їм тіні. Я кажу, люди вірили, та краще б сказати – не всі у те вірили. А ті, які вдавали, що вірять, просто змушували себе вірити.
Адже й справді, хто і що могло переконати людину, що тіні дійсно існують? Як можна говорити про тіні, котрих ніхто не бачив, про їхнє посмертне життя, якщо жодна людина не повернулась з царства мертвих? Де тіні? Хто з ними розмовляв? Хто їх бачив? Так, до речі, думають і тепер, хоча добре знають, - не все те, що насправді існує, можна побачити. Атом, наприклад, чи електрон, радіохвилі і таке інше. Але ж вірять. Істинна суть багатьох речей невидима. І дуже влучно сказав один з письменників: « Самого головного очима не побачити». Але якщо електрони, радіохвилі, випромінювання можна вловити бодай приладами, то як побачити думку, любов, страх? Та люди ні на йоту не сумніваються в їх існуванні. Людина завжди хоче вірити в те, чого найбільше бажає. Ось наприклад, знає, що страждає смертельною хворобою, і все одно примушує себе вірити у одужання. Знає, що колись прийде й до неї черга розпрощання з цим світом, а вірить у продовження свого існування там, за межею Буття. Цей свідомий самообман допомагає нам, людям, у найскрутніші хвилини життя. Тому й дуримо самі себе. Ось лише декілька рядків з оповідання « Ніка» зовсім маловідомого письменника. « ... Думають, якщо я перестала дихати й назавжди зупинилось моє серце, то й усе скінчилось? Ні, ні! Насправді – я живу! І житиму доти, поки житиме... добра про мене згадка... Я житиму завжди, бо смерть – то тільки продовження життя. Життя у безконечному, непробудному сні.»
Отак, мовою загиблої тварини висловлена найсокровенніша людська мрія. І якби ця мрія переросла у переконання, то смерть ніколи б нікого не лякала. Але як, хто допоможе мрії стати рятівним переконанням? Релігія? Вчені? Чи ті ж таки письменники? А може Ти, Отче? Може Ти зглянешся на рід людський?
Всевишній ніби й не чув цього прохання, бо думками витав у далекому минулому і на інших світах. А людина, помовчавши і важко зітхнувши, підняла очі до Творця і благальним голосом промовила: « Ти, Господи, як ото віддаєш нас, людей, смерті, дарував би померлим бодай часточку цього світу. Або... хоч на миті повертав душі померлих у цей світ. Молю Тебе, Боже! Благаю!!!»
Цього разу Всевишній почув людські молитви і подумав: « Може, й справді варто прислухатись... Та чи стануть тоді ці створіння кращими, чи любитимуть вони свого Творця і Благодійника як належить?» Хотів, було, щось відповісти людині, але тут його випередила Смерть.
- І що ти все про тих, хто вже тисячоліттями перебуває у царстві мертвих? Цікаво було б почути, що про все це думають твої сучасники. Накажи йому, Отче, повернутись у теперішній час.
- Та дайте ж мені врешті решт закінчити про древню цивілізацію фараонів, - обурилась людина. – Тодішні жреці стверджували, а прості смертні вірили, що тінь є в кожній живій людині і що є люди, котрі володіють незвичайним даром – ще за життя виокремлювати свою тінь. Священні книги тих часів рясніли достовірними про це оповідями. Не один тодішній пророк, до речі, як і чимало сучасних, міг занурюватись у сон, схожий на смерть. Тоді його тінь, відділившись від тіла, миттєво переносилась в інше місце, бачила там все необхідне. А коли « пророк» просинався, тінь все йому розповідала. У ті часи вірили, що не тільки люди, а й тварини, рослини, навіть камені, будинки мають свої тіні. Тільки дивно! – тінь неживого предмета не мертва. Вона володіє життям, рухається, думає, за допомогою різних знаків, переважно – стуком, висловлює свої думки. Такі собі сучасні домовики. Коли людина помирала, її тінь іноді могла з’являтись людям. Як доказ цього наводився випадок, коли тінь фараона Хеопса з’явилась на нубійських золотих копальнях і, змилувавшись над стражданнями в’язнів, що там працювали, вказала їм нове джерело води.
