Казка про совысть
Жила-була Совість. Нерозлучна супутниця Людини. З нею разом народжувалась, мужніла, старілась і вмирала. І увесь час тільки тим і пишалась, що вона у Людини є. Людина не менше гордилася власною Совістю. І найбільше себе поважала за те, що ніколи з нею не розлучалась. Отак і жили вони душа в душу, у мирі та злагоді допоки на світі не з’явились Гроші. На протязі багатьох віків цей витвір людського розуму і кмітливості до невпізнання змінював своє справжнє обличчя, аби тільки приховати невситиме, нахабне нутро. До чиїх рук Гроші б не потрапляли, вони завжди спокусливо нашіптували своєму господареві: “Ми – сила! Ми – багатство. Ми – твоє щастя!” І вони мали рацію. Адже придбати за них можна було що завгодно: від найсмачніших делікатесів, втіхи і небачених коштовностей, до цілих країн, волі і навіть... життя. Все-все! Окрім одного – людської Совісті.
Стерпіти таку прикрість Гроші не могли. Розгнівались не на жарт і скликали велику раду. Поміж собою її Всесвітнім Грошовим Форумом назвали. Зібрались у найвідомішому і найбагатшому місті. Як і годиться, почесну президію обрали, бо називати її робочою вважали для себе образливим і принизливим. Головував на Форумі багатоликий, аж позеленілий від злісті і бундючності американський Долар. Праворуч від нього на збіговисько пихато позирав безжальний акселерат-кілер різних там Марок, Лір, Франків та іншої європейської грошової братії різнокольоровий Єврик. Ліворуч від Долара, лукаво комусь всміхаючись, помахував своїм лев’ячим хвостом англійський Фунт. З Доларом кокетували секретарки – японська Єна і шведська Крона. Отака собі президія.
А в залі! У розрахованому на тисячу місць приміщенні ніде було яблуку впасти. Кого там тільки не було! Красувались гроші усіх часів і народів, навіть ті, котрі можна тепер хіба що в колекціях або в музеях побачити. Були Гроші кам’яні і мідні. Були срібні, золоті і платинові. Були з зображеннями імператорів і фараонів, вождів і гетьманів, королів і царів, тварин і птахів. Були справжні і фальшиві... Були, були... Але всі вони, без винятку, носили на собі сліди бруду. В перших рядах дерев’яний російський Рубль перешіптувався з напівживим білоруським Зайчиком. Незалежна українська Гривна кокетувала з польським Злотим. А далі – Літи, Теньге, Ларі, Тугрики... В окремій почесній ложі сяяв Срібняк – один з тієї “тридцятки”, за яку продали Ісуса. Цю ложу, як вважали всі без винятку Гроші, він займав цілком заслужено. Адже, коли б не оті “тридцять”, то чи й взагалі втрималися б вони поміж Людей і чи розіп’яли б Сина Божого?
На такі закиди Гроші гнівно обурювались:
– Та до чого тут ми?! – горланили вони з кишень, гаманців, сейфів. – Вся справа у людській Совісті. Це вона Христа продала, вона!
– Та до чого тут я?! – ображалась Совість, – я відповідаю за вчинки, скоєні людьми з власної волі. А Петро продав Ісуса від страху. До речі, ним, як і всім іншим, володієте ви, Гроші!
Отак впродовж двох тисячоліть сперечались, аж поки не зібрався відомий Грошовий Форум.
– Вельмишановний пане Срібняк! Дорогі наші валюти, Гроші і грошенята! – задзенькав по золотому столу центами головуючий. – Маємо обговорити ту ганебну ситуацію, що склалась у світі з Грошима. Ми, всюдисущі і всесильні, ті, що в змозі купити усе без винятку, не здатні впоратись з якоюсь там людською Совістю! Ганьба, дорогі мої! Ганьба! Так докотимось, що не ми нею, а вона, ота, як її... Совість почне нами торгувать. Та де ж тоді хвалебна людська справедливість?! Ні! І ще раз – ні! Не повинно бути на землі нічого такого, аби нам, Грошам, не під силу було купити. Навіть Совість! Виступайте, вносьте ваші пропозиції. Тут всі свої, так що... не соромтесь і не скромничайте. Пам’ятайте тільки – для досягнення мети всі засоби хороші.
Першим слово взяв Срібняк. Не підводячись з крісла, він повчально задзвенів:
– З часом, шановні, нас стає дедалі більше. Ми все красивіші, вагоміші і хитріші. І це радує. Та ви, напевне, забули одне золоте правило: поділяй і володарюй! Оту зарозумілу, непідкупну Совість і поділяйте. Хоча... люди й без нас давно поділили її на чисту і брудну. Чули, як легковажно звикли вони підкреслювати: це, мовляв, людина з чистою Совістю. Або ще: “У нього – нечиста Совість”. Здається, хтось навіть книгу “Люди з чистою Совістю” написав. От і виходить, що наші володарі, – власники Грошей, – твердо увірували, що мають щонайменше дві Совісті. Одна, – напоказ, чиста, як сонце. Хоча, кажуть, і на ньому є плями. Інша ж – для щоденного вжитку, особливо, коли мова йде про нас – Гроші. Поділяйте, дорогенькі! І володарюйте!
Срібняк самовдоволено сяйнув лукавою посмішкою, а зал зірвався бурхливим шелестом і дзенькітом. Коли ці схвальні оплески уляглись, Долар підвів підсумки:
– Отже, друзі, не будемо марнувати золотого часу. Не даремно ж кажуть – час це Гроші. Наш з вами святий обов’язок у тому, щоб, збагачуючи Людину Грішми, збагачувати її і нечистою Совістю. За роботу, друзі мої! Незабаром оця, як її... Совість, опиниться поруч з нами – в тугих гаманцях і сталевих сейфах.
Люди й раніше помічали дивне явище, а тепер стикались з ним на кожному кроці: Гроші текли до багатих, а злидні – до бідних. Ніби Людина й не ледарює, і Совість має, а воно – отакі непереливки. Почали уважніше придивлятись до життя, і все більше дивувались: чим менше у Людини було Совісті, тим більше Грошей вона мала.
– І як вам те вдається? – цікавились бідні у багатих.
– Якби не був свинуватий, – відповідав повчальним тоном найбагатший, – то не був би і багатий.
Спочатку жадні і заздрісні, а пізніше – й люди порядні, почали мимоволі задумуватись: “Це ж скільки Грошей можна мати, якщо й зовсім Совісті позбутись!”
Та як не дивно, а й багаті часом ставали бідними. Особливо ті з них, хто над усе цінував власну Совість. Відтоді й намагались нехтувати не лише своєю, а й чужою Совістю. Іноді вони усамітнювались і вели з Совістю відверту і безсторонню розмову.
– Слухай, хто ти взагалі? Чого ти, Совісте, варта, якщо тебе ні в руках потримати, ні на зуб взяти? Кому ти така потрібна? Може тебе краще продати?
– Я – те, – десь глибоко в Людській душі озивалась Совість, – чим Бог нагороджує кожну Людину і чим не може похвастатись інша жива істота. Це – правда: я непомітна. Та це – тільки на око. А в житті мене у будь-якому вчинку видно, якщо, звичайно, то добра справа і благородний вчинок. Не випадково ж ви, Люди, полюбляєте говорити: “Ця справа зроблена на Совість", або ще...
– Ні! – відмела ці докази Людина. – Від тебе у житті одні неприємності. Стид хоч і не дим, а очі їсть. Та й грошей з тобою не наживеш. Одна морока з тобою, Совісте! Одна, слухай, морока! Краще тебе продати. Зайвого клопоту позбудусь та ще й Гроші матиму.
– Але ж... послухай, – схвильовано мовила Совість, – я те, що відрізняє тебе від тварини. Я тобі, повір, ще знадоблюсь. Не продавай... мене. Благаю...
– Знадобишся? Це ж для чого? – глузливо і в’їдливо запитала Людина.
Страницы: | 1 | 2 |
